Химера.

Чому історія — це не минуле, а характер

Історія нації – не сторінки підручника чи публіцистичної книжки: цікаві, але далекі. Це те, що трапившись з нею, сформувало її характер, цінності, принципи, ставлення до життя, до себе, до інших. Події багатосотрічної давнини не зникають безслідно. Вони розчиняються у сучасному – ніби сіль у воді – надаючи буттю націй присмак минульщини. Впливаючи на формування політичних інститутів держав і відгукуючись у їх зовнішній політиці.

Помилка Заходу: раціональний підхід до ірраціонального сусіда

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну шокувало світ, який вважав, що у ХХІ столітті в Європі вже неможливі масові страти цивільних та військовополонених, зґвалтування як спосіб ведення війни та перетворення на руїни цілих міст. Довгі спроби Заходу зрозуміти «загадкову російську душу» обернулися усвідомленням того, що Захід нічого не знає про росіян. Сприймаючи сусідство за близькість, європейці й американці застосовують до Росії власні раціональні підходи – і помиляються. Але Європа і Росія розвивалися за принципово різних умов. Їх історичні треки не схожі між собою – і так само відрізняється їхній світогляд.

Монголи, Москва і обірваний зв’язок із Європою

Як Європу сформували римські цезарі та германські імператори, так Росію сформували монгольські хани, що у ХІІІ столітті підкорили і централізували територію від Китаю до Чорного моря. Мрією яких був вихід до «останнього моря», до межі землі на заході – і континентальне панування. Колись московським князям, нащадкам скандинавської династії, довелося заради власного виживання зробити геополітичний вибір на користь Монгольської імперії. Зберігаючи життя і владу, вони перейшли до монголів на службу, допомагаючи завойовникам розбудовувати на підкорених територіях окупаційний адміністративний апарат – і придушуючи тих, хто був не згодний з про-монгольською політикою. Як васали, московські князі досягли успіху: поступово Москва з провінційного містечка перетворилася на важливий фінансово-адміністративний центр Золотої Орди. Однак платою за це був розрив Московії з материнською європейською цивілізацією.

Симбіоз із Ордою: модель влади, що не змінюється

Спочатку вимушений васалітет за два століття перетворився на симбіоз. Почавши з залежності, Московія дійшла до подібності – а згодом до тотожності. Коли в Європі відбувалися розвиток міст, ідей природного права, Відродження та Реформація, Московія опановувала деспотичні політичні інструменти Орди. І коли влада монгольських ханів заслабла, московські князі стали основними претендентами на золотоординську спадщину. В результаті серії успішних воєн, вчорашні васали підкорили собі величезний простір, що був насильно централізований монголами – й утримувався завдяки примусу.

Росія як химера: штучна імперія примусу

Саме тут лежить ключ до розуміння Росії. Еліти якої, позбувшись влади монголів, не позбулися погляду на себе як на окупаційну адміністрацію. Росія – це держава-химера. Сто її етносів тримає разом не зв’язок минулого і не спільне бачення майбутнього – а примус з боку центральної влади, без якого ця конструкція не здатна існувати. Історія Московії – яка у 1721 році переназвала себе в Росію – це намагання її еліти досягти двох взаємопов’язаних цілей, зовнішньої та внутрішньої: ствердитися на континенті в якості правителів над-держави, з одного боку, та забезпечити власний ексклюзивний статус як бенефіціара природної ренти, з іншого.

Одна задача в різні епохи: від Івана до Путіна

Російська еліта розглядає існування поруч з собою розвинених держав як загрозу, а територію – як ресурсну базу і водночас буфер власної безпеки. Іван Грозний, Пьотр І, Єкатерина Велика, Йосиф Сталін та Владімір Путін в різні епохи та за різних обставин вирішували спільну задачу: збереження влади та статусу у державі-химері, що стягнута в єдність репресивним апаратом Москви. У народів Росії не повинно виникати питань хто вони, що їх об’єднує і заради чого вони живуть разом. Адже чесна відповідь неодмінно призведе їх до переосмислення власної історії. І до усвідомлення окупаційного характеру кремлівського політичного режиму – яку б форму він не набував в поточний період історії, і яку б назву не носив.

Міф замість ідентичності

Тож Москві потрібний ексепціоналістський міф, який дозволить кремлівським елітам перенаправити внутрішню соціальну напругу назовні. Перед жодною європейською нацією не стоїть питання власної ідентичності так, як воно стоїть перед росіянами. Жодна європейська нація не залежить від чужої історії та зовнішнього визнання так, як Росія. Жодний інший політичний режим в Європі не є таким монолітним і водночас крихким як російський.

Про що ця книга

Книга «Химера. Характер і політика Росії. Путівник «загадковою російською душею» саме про це. Про те, як ми весь час помиляємося, розглядаючи Росію крізь призму західних концептів. Про те, як російські еліти протягом століть тримають власний народ у покорі – та у стані мобілізації проти уявних зовнішніх ворогів за допомогою ексепціоналістських міфів. Про те, що за загадковістю російської душі стоїть не особлива духовність – а обумовлений постійною боротьбою за виживання етичний релятивізм. І намагання уникнути погляду у провалля власного минулого, вщерть заповненого кістками закатованих.

Книга демонструє як формувався російський світогляд – від московських князів до російських імператорів; від генеральних секретарів Компартії Радянського Союзу до чинного президента Російської Федерації. Книга відповідає на питання, чому Росія сприймала, сприймає і буде сприймати Захід як ворога – і чому їй потрібний авторитарний, а не демократичний світоустрій. Чому війна в Україні не випадковість, а чергова спроба російського розширення на Захід, за якою, у випадку успіху, слідуватиме дестабілізація Центрально-Східної Європи – з подальшим обвалом системи міжнародного права. Автор досліджує 700 років російської історії – і те, як Росія бачить свою роль на континенті та в світі. Нормани, монголи, німецькі аристократи XVIII століття та генерали ХХ, французькі інтелектуали, британські шпигуни та американські політики – люди різних епох і занять (а також нафта й ядерні ракети) є «героями» цієї відвертої та часто неприємної розмови.